Через 5 років вона захопилась знову - ідеями Еміля Жак-Далькроза - і поїхала вчитися до його Інституту музики і ритму в Хеллерау. Тут відбулося наступне доленосне захоплення: Російським балетом Дягілєва і генієм Вацлава Ніжинського. З 1912-го року Марі вже працює у знаменитій антрепризі й асистує Ніжинському в постановці “Весни Священної”.
Справа в тому, що партитура Ігоря Стравінського, написана для цього балету - одна з найскладніших в історії музики. Зокрема, в плані ритму. Стравінському був потрібен образ прадавніх обрядів і він знав, що існуючими засобами його створити неможливо. Стравінський знав, чим танець відрізняється від пляски.Танець, особливо в балеті, - дуже регламентована річ. Ритмічно він стабільний і може вкладатися або в музичний розмір 2/4 (як у польці, наприклад), 3/4 (як, скажімо, у вальсі) або 4/4 (приміром, марш). Це настільки ж прямолінійно, як 2+2=4 в математиці. Навіщо все так спрощено? Справа в тому, що за 200 років до Стравінського (у XVIII-му столітті) шляхетна і народна культури остаточно відірвались одна від одної. При дворі танцювати мусив вміти кожен.., незалежно від здібностей.
А в примітивних народних плясках - навпаки: танцюють тому, що не можуть не танцювати. І от ритми Стравінського починають божеволіти: замість стандартних, такти стають по 5/8, 9/8, 5/4 і ритмічний акцент щоразу опиняється в несподіваному місці.  
Іншими словами, якби хореографу Ніжинському не асистувала Рамбер, а Рамбер не вчилася у Жак-Далькроза, а Жак-Далькроз не розробив би евритміки - дисципліни про гармонію між ритмами музики і рухів - - - ніякої б геніальної і скандальної “Весни священної” у 1913-му році не з’явилося б. 
Так наша героїня стала частиною мистецького авангарду. 
1914 року, разом із початком 1-ї світової війни, Марі Рамбер переїздить до Лондона. Через 6 років вона відкриє школу танцю, а через 12 - танцювальну компанію, яка на сьогодні є найстарішою у Великобританії. 
Дивно, чи не так? Чому це в одній з найвеличніших світових держав найстаріша з існуючих танцювальних компаній така молода, тільки 1926-го року створення? Ось у чому річ:
Класичний балет - властиво придворний вид мистецтва. Мистецтва феодального соціального устрою. І хоч жодну з Королев ми не знаємо так добре, як англійську, Великобританія - країна буржуазна. Феодалізм закінчився тут ще у XVII-му столітті.
Тому Рамбер і не зустріла в Лондоні початку ХХ-го століття жодної балетної традиції. І створила свою. І це була традиція балетна, але не класична, а модерністська.
З чим Рамбер приїхала до Великобританії? Так, по перше, з образом авангардної балетної трупи - Дягілєвської. По-друге, з ритмікою Жак-Далькроза. По-третє, із закоханістю в техніку класичного танцю, якої вона вчилась у видатного італійця Енріко Чекетті. З цього поєднання народилась система викладання, яка подарує балету ХХ-го століття кількох всесвітньо відомих балетмейстерів - Фредеріка Ештона, Ентоні Тюдора, Агнєс де Мілль - та багатьох видатних танцівників і хореографів, яких не називаємо тільки тому, що ви читаєте зараз не дослідницьку статтю, а особисте враження. 
Звичайно, справа не тільки у методиці виховання танцівників, а й у тому, як жила ця невеличка (якщо порівнювати з придворними або радянськими балетами) танцювальна компанія. З першою виставою - “Трагедією моди” Ештона - виступали в програмі розважальних ревю. Протягом 30-х працювали в крихітному Mercury Theatre (почитайте тут про цю будівлю, церковну школу XIX-го століття). У час війни балет Рамбер активно гастролює і прискіпливо обирати сценічні майданчики знову не доводиться, часом годяться й просторі фабричні їдальні… Але все це - період щастя і зростаючої слави. Рамбер повела компанію тим шляхом, на якому народився і репертуар і закоханий в нього глядач одночасно. 
Далі, після війни, будуть і міжнародні турне, і постановки “музейної” балетної спадщини (“Жізель”, “Дон Кіхот”), і зустрічі балету із сучасним танцем, але у всього цього єдина точка відліку: за 30 років попередньої роботи Марі Рамбер сформувала в Англії балетну культуру. А далі - і простір для експериментів, і місце народження шедеврів, і що завгодно ще.
Тепер ця жінка - у ваших снах. І вашим очам буде чим сприймати “Рамбер. Триптих”