Picture about the post

Міжнародний фестиваль «ПРОСТІР ТАНЦЮ»: перша ре(д)акція

На полі сучасного мистецтва в Україні саме танець, здається, досяг найбільших висот: багато хто зараз, звичайно, може заперечити (і вони, мабуть, матимуть рацію), але якщо за показники досягнень брати активні проекти — все сходиться. 

Avatar
Олександра Тетеріна
7 min read


На полі сучасного мистецтва в Україні саме танець, здається, досяг найбільших висот: багато хто зараз, звичайно, може заперечити (і вони, мабуть, матимуть рацію), але якщо за показники досягнень брати активні проекти — все сходиться. Танцівники й хореографи — аудиторія згуртована та захоплена, тому не тільки встигає генерувати ідеї та розробляти проекти, а й, вчасно вибиваючи гранти, блискуче їх реалізовувати. Міжнародний фестиваль «Простір танцю» (30.09-2.10) якраз став одним з таких.

Він здійснений у співпраці Інституту Адама Міцкевича, Totem Dance Group, Київського академічного Молодого театру та PostPlayТеатру, за підтримки Українського культурного фонду. В той же час, «Простір танцю» є частиною великого міжнародного проекту «Територія хореографії», що об’єднує танцівників Центральної та Східної Європи та відбувається в рамках програми святкування сторіччя відновлення незалежності Польщі «Niepodległa 2017-2021».
Фестиваль проводився у двох містах України — Києві та Дніпрі. В Києві були задіяні дві локації: театри, які завжди відкриті для «молодих та зухвалих» та охоче надають їм простір для експериментів: андеграундний PostPlayТеатр та академічний Молодий театр.

З одного боку, ця подія мала на меті поглиблення партнерства між українською та польською танцювальними спільнотами, з іншого — презентацію українському глядачеві найкращих зразків сучасного танцю двох країн. Тому що, не зважаючи на активність українських танцівників, багато хто не має навіть уявлення про те, чим є сучасний танець взагалі (або має про це сфальшоване телевізійною «продукцією масового споживання» уявлення). 

Фестиваль складався з двох програм. В рамках першої, освітньої, пройшла серія майстер-класів від хореографів України та Польщі: Данила Бєлкіна, В'ячеслава Бучка, Наталії Дінгес та Агнєшки Крист ( для професійних танцівників) та від міжнародної команди «Проекту Янка Рудзка» (для кожного, хто цікавиться танцем, рухом та традиціями різних народів). Друга частина програми складалася безпосередньо з вистав. Засновники фестивалю, Олександр Маншилін, Кристина Шишкарьова, Данило Бєлкін, як люди з великим досвідом створення пластичних перформансів та спільними поглядами на розвиток сучасного танцю в Україні, склали дуже цікаву, а головне — різноманітну, програму. Відібрані роботи не вміщувалися у рамки поняття художньої творчості, вони були глибокими дослідженнями підсвідомості, рефлексією на політичні проблеми, відповідним словом на внутрішні конфлікти, спекуляцією та провокацією, музикою та тишею тощо. 

ЛАСКАВО ПРОСИМО (режисерка та виконавиця — Аурора Любос, Польща)
— так зазвичай вітають дорогих гостей. Так вітав своїх гостей і «Простір танцю». День перший. Локація — PostPlayТеатр. Він відкривав фестиваль перформансом «Ласкаво просимо» польської танцівниці Аурори Любос.

В основі робіт Аурори — завжди складні, «незручні» теми: домашнє насильство, травмуючі спогади, ставлення до мігрантів у Європі. У 2016-му в Києві була вже представлена одна з її робіт: «Дії» («Acts»). За два роки вона знову повернулась «діяти», тепер — долаючи кордони, переживаючи страшні умови життя, терплячи біль та втрати. «Ласкаво просимо» — про тих, хто залишився по той бік кордону, і кого чомусь не запрошують увійти. Там, на межі, зустрічаються погляди «безнапасного європейця» та мігранта, виникає багато суперечностей та запитань, але часто це ні до чого не призводить, за секунду погляди просто розходяться у різні боки. Ця тематика зараз актуальна для більшості європейських держав. Але Аурора піднімає її саме у Польщі — країні, яка не приймає біженців.
«Мене цікавить людина, яка, знаходячись у безпеці, має приймати біженців, що тікають від війни та конфлікту, смерті та голоду. <…> Як вона може почувати себе в безпеці, коли поряд із нею ті, чия реальність — боротьба за існування взагалі» (Аурора Любос). Вороже сприйняття біженців, насильство, спрямоване на все, що є «інакшим», — ось, про що перша вистава фестивалю: це своєрідний меседж, спрямований від тих, хто залишився по «той бік кордону», до тих, хто (умовно) знаходиться по цей його бік.
Першу версію перформансу було здійснено у Сопоті в жовтні 2015 року, в день солідарності з біженцями. Цей твір, названий «Out of the water» («З води») був коментарем до сюжету з новин: про мігрантів, що помирають у морі. Та одночасно — спробою ці далекі-близькі образи перенести в оточуючу повсякденність. Посеред осіннього балтійського пляжу, артистка заходила в крижане море, «евакуюючи» звідти цілі родини «ганчір'яних людей» (вони ж були використані в київському перформансі). Аурорі була важлива реакція людей на це дійство. Що далі? Хтось допомагав їй виловлювати «тіла», відтягувати їх на берег, хтось — стояв та уважно дивився, хтось байдуже проходив повз. І це був вибір кожного.
Фрагменти відеозапису цього дійства увійшли до версії перформансу в «театральному» просторі. Стіни театру задають інші правила існування для глядача: тут не пройдеш повз та не відійдеш убік, тут або ти присутній, або — геть.
З вулиці ти потрапляєш до «зони лиха» із зім'ятими повстяними ковдрами та уламками меблів. Коли отримуєш на руки «ганчір’яного біженця», автоматично стаєш учасником перформансу. Коли тобі відкривають завісу, за якою щось страшніше за те, що показують у новинах, а по підлозі розтікається кров ні в чому не винних людей, ти можеш просто уявити, що це — гранатовий сік, а революція — чергова постановка. А можеш подумки опинитися на місці людини, в якої не стало дому/сім'ї/рідних/батьківщини та вийти назовні з якимось абсолютно іншим поглядом на речі. І це стане твоїм вибором теж.
Низка мученицьких дій перформерки, які циклічно повторюються, какофонія з реальних (нестерпних) звуків, суміш повсті, уламків цегли, горілих дошок та пилу, — ось «фарби» та «мазки», якими відтворено атмосферу тих місць, де ніхто не чекає, і звідки немає куди піти.
«Ласкаво просимо», говорите? Дуже жорстокий жарт.

«КримМІЙ: звіт про подорож, якої ніколи не було» (PostPlayТеатр, Україна)
Продовженням програми першого дня фестивалю став український перформанс «КримМІЙ», який хоча і не про біженців, але точно про тих, хто також залишився «по той бік» кордону. Чи по цей. Але поки що його ніяк не подолати. Хіба що у мріях, на ровері «Україна».
Другий перформанс, так само як і перший, певним способом досліджує гострі проблеми сьогодення, тільки на відміну від польського — у легкій формі, у формі уявної подорожі до такого — завжди прекрасного — недосяжного Криму. «КримМІЙ» про наболіле — наше. Адже нам не настільки близькі проблеми біженців у Європі, набагато ближче наше власне відчуття — про те, як це: відразу, як без кінцівки, залишитися без шматка землі, частини життя, а для багатьох — батьківщини й родини.
«КримМій» або «МійКрим» (з якого кута ви будете дивитися на цю історію, обирати вам) — це 12 точок на мапі, 12 пам'ятників (і Леніну, і їжаку), 12 сучасних танців «про наболіле» (настільки сучасних, що не завжди зрозуміло, чим є танець), і більше ніж 12 історій, пов'язаних із найчудовішим місцем на землі.
Два перформери в режимі діалогу та імітації руху протягом години здійснювали уявну поїздку до Криму. Задумана одним з них місія — виконати 12 танців біля пам'ятників Леніну, щоб Крим повернувся до складу України — від самого початку була абсолютно абсурдною, але андераунд-театр, як і сучасне мистецтво взагалі, може собі цей абсурд дозволити. Не прийняла його тільки друга учасниця дії — кримчанка Галина Джикаєва. У фіналі. Коли обидва дійшли до точки: він у своїй примарній ідеї, вона — до точки кипіння. Миттєво зламалася вся «райдужність» вистави, спали рожеві окуляри та повисла довга важка пауза.
Позаду залишились Бахчисарай, Балаклава, Форос, Сімеїз, Партеніт. Низка танців: щастя, невідомості, конспірації, невизначеності та інших. Мелодії безтурботного Коктебеля та ритми керченського контемпу. Коли «Україна» опинилася на фінішній прямій, відео констатувало: «Сучасний танець». Приїхали.
Приїхали до сучасного танцю і до великої танцювальної програми на сцені Молодого: попереду ще два дні.

АНІГІЛЯЦІЯ (хореографія та виконання — Ярослав Кайнар, режисерка — Кристина Шишкарьова)
Взагалі, термін «анігіляція» властивий точним наукам, але саме він, чомусь, так вдало проник у танець. Словник каже: «анігіляція є реакцією перетворення пари частинки і античастинки при їх зіткненні на будь-які інші», або «процес перетворення речовини на енергію» — реакція/процес. Що ж є тоді анігіляцією в танці? Реакція. Процес.
На час вистави танцівник перетворився на архірухливу і архічутливу субстанцію, яка реагує на кожен імпульс ззовні: звук, світло, вібрацію. Це було водночас крихко та граціозно. Ефект підсилювався звучанням електронної музики live (Тетяна Хорошун та Яна Шлябанська), що нагадувала сигнали супутників, звуки космосу. То як це — бути безпорадною істотою d цьому Всесвіті? Ким є людина, з чим себе ідентифікує? Що нею рухає? Про це «лунало» соло Ярослава Кайнара.
Для нього векторами цього руху стали три головних поняття, які впливають на особисте світосприйняття: комунікація, травма, сексуальність. Вони піднімаються глибоко зсередини, та стають двигуном, який змушує рухатись у тому чи іншому напрямку, підштовхують до тих чи інших рішень, впливають на швидкість реакцій та потік рухів.
Анігіляція — соло-одкровення. Анігіляція — тілесність, що являє психічні процеси. Анігіляція — гнучке, інтимне сплетіння хореографічної мови танцівника і його внутрішніх «демонів», поєднання гутаперчевих рухів та чітких ліній, поєднання несвободи думок та абсолютної свободи рухів.
Оголена сцена. Оголена людина. Всесвіт.

«Проект Янка Рудзка: БАГАТОГОЛОССЯ» (постановка Йоанни Лесьнеровської та Януша Орліка, Польща, Бразилія, Вірменія, Грузія)
У наступному акті цей всесвіт наповнився різнонаціональною молоддю в кольорових футболках, кросівках і шортах. Проект, як свідчить назва, присвячений Янці Рудзькій. То щоб потім не зупинятися на теоретичній частині, поговоримо про неї відразу.
Янка Рудзка (1916-2008) — польська танцівниця й хореограф, засновниця школи танцю Університету Сальвадора де Баїя та одна з найважливіших фігур бразильського танцю. Так, саме у Бразилії полька була іконою сучасної хореографії.
Сама вона навчалася експрессіоністичного танцю в Європі, але власне новаторське мистецьке бачення та оригінальну мову сценічного руху сформувала після переїзду до Бразилії. Свого часу Рудзка пропонувала надзвичайно авангардний, хоча й універсальний, концепт танцю. У ньому творенню передувало детальне вивчення джерел культури. Її проекти включали заняття з анатомії, естетики, музики, теорії культури і мистецтва. Такий метод роботи з музикою, тілом і контекстом є багатогранним та універсальним одночасно, легким за формою та глибоким за змістом.
У «Багатоголоссі», так само як в «Анігіляції», танець став тим потаємним, глибинним, що виривається назовні. Досліджувані колективом джерела національних культур раптом вилилися поліфонією — музичною та фізичною — польський оберек, бразильська самба, грузинський перхулі та вірменський кочарі, чотири абсолютно різних танцювальних культури переплелися в одне ціле.
«Багатоголосся» є метафорою нашої ідентичності — культурної, національної, особистої, що складається з безлічі елементів. Тому й спектакль — багатоскладовий. Десять різних за фактурою та національністю танцівників. Десять тіл і характерів. Десять рухових манер, які органічно скомпоновані в єдину симультанну дію (за ким спостерігати — вибір глядача).
Сині неонові сутінки під акомпанемент клубного біту. Початок дійства — скажений рейв: натовп молоді занурений у гучну музику. Потроху темп сповільнюється, танець перетворюється на рапід, і глядач може в деталях побачити кожен рух. Розгледіти між «клубними конвульсіями» елементи етнічного танцю й усвідомити, що національні мотиви, що звучать крізь біти, аж ніяк не випадкові. Триває довгий повільний рапідний канон з елементами національних танців, де в кожного своя хореографічна партія. Музичні теми виринають із затакту, часом звучать у терцію. Знову рейв. Біг по колу. Танець по колу. Хаотичний рух. Цей танцювальний вихор вибиває з реальності, занурюючи в складний медитативний ритм, здатний проникати в тіло глядача, як ін'єкція морфію. Отак підсаджуються на сучасний танець.

БАТАЙ І СВІТАНОК НОВИХ ДНІВ (режисер — Славек Кравчиньський, хореограф — Анна Годовська, музичне рішення та живе виконання — Петер Личковський, Польща)
День другий повів фестивального глядача від джерел життя й танцю, до джерел людської душі — підсвідомого. Шестеро танцівників занурювалися самі — й занурювали глядача — у світ сновидінь, дивлячись на нього крізь призму філософії Жоржа Батая. 80 level сучасного танцю! Здається, до цього моменту нікому й на думку на спало, що танець може виявитися глибоким психологічним дослідженням (і не кажіть після цього, що танцюристи думають ногами!).
Жорж Батай — французький філософ, теоретик мистецтва, письменник і критик сучасної культури. Першим у Франції застосував психоаналітичні методи до аналізу політичних проблем. Відомий своєю роботою про еротизм та лекціями про мову як особливий код свідомості. Цікавився абсолютно полярними напрямками і в мистецтві, і в політиці, і у філософії. Дружив із сюрреалістами. Захоплювався етнологією, працями Ніцше, проблемами нацизму та іншим. Загалом, персона вельми оригінальна та нетипова, що для свого часу, що для нашого.
Твори Батая, які стали поштовхом для вистави, часто називають «філософією бажання». Як розповіли учасники, фрагменти текстів для роботи вони обирали самі. Робота з матеріалом включала пошук точок дотику зовнішнього (руху) з внутрішнім (підсвідомістю): потрібно було виявити та відчути зв'язки між тілом і психікою, щоб використовувати їх в процесі творення. У своїх пошуках учасники спиралася на ідеї Юнга та дослідження Арнольда Мінделла, використовуючи концепт «сновидячого тіла». Відповідно до нього, саме сновидіння є постійною реальністю; вони невіддільні від неї навіть поза сном: у фантазіях і спогадах, наприклад. Спираючись на це, Славек Кравчинський і Анна Годовська розробили методику роботи творчої групи, що передбачає максимальне використання ресурсів несвідомого і впровадження їх у танець/фізичну дію/сценічну образність. Процес злиття підсвідомого і фізичного, як зізнавалися на обговоренні виконавці, є неймовірним!
Всіх деталей методики, звісно, не розкрили (для цього потрібні тижні щоденної роботи), але головне — те, що народилося у творчому процесі. Без пояснень або навмисних ілюстрацій думки Батая постали перед глядачем у виставі «Батай і світанок нових днів». До чого тут світанок? Він є оновленням (якщо не сказати обнуленням): після сну настає нове життя. Щодня. І щодня воно не схоже на вчорашнє (ні подіями, ні відчуттями). А ми щодня — нова версія себе.»
«Сценічні образи мерехтіли. Іноді це нагадувало вечірку, м'яко кажучи, незвичайної компанії. Іноді— якісь шаманські танці. Імпульсами виникали фрагменти людських стосунків, фрагменти підсвідомих виплесків, потім — хаотичність (як в «Багатоголоссі», пам'ятаєте?). Знову рейв. Нервовість рухів у цій виставі — зовсім не ознака істерії, навпаки — результат медитативних занять. Режисер уникає хореографічної красивості, робить акцент на рухах афективних. Чергування імпульсивних і, навпаки, занадто млявих, розмазаних, рухів чітко промальовуює рух думки Батая. Парадоксальна філософія плавно перетікає в танець. Танець стає її продовженням і, одночасно, оголенням її драматичної природи. Дійсно, це злиття є дивом.
Усе це «священнодійство» вибивало з реальності «побутової», занурюючи у складну, в'язку, тягучу реальність несвідомого, причому чужого. Відчуття, ніби проникаєш до чужої свідомості, снів, комплексів. Дивитися цей спектакль — велика глядацька робота. Але, думається, ті, кому до вподоби сучасний танець та постмодерністська філософія, отримали колосальне задоволення. Такими поєднаннями нас щоденно не балують.

«СОС (сповіщення осмислені спекуляції)» (Buchok ART Family, Україна)
Так само не щоденно нам шлють зі сценічних майданчиків сигнали «SOS». Або навпаки — кожного дня: якщо розшифровувати «СОС» як «сповіщення осмислені спекуляції». Спекулюють перед нами щохвилини, в будь-якому місці, в будь-який час, в будь-якій сфері життя. Отже, після філософії та процесуальної психології вистави «Батай…», ми плавно рухаємось до щоденних думок.
Новому танцю в Україні властива авторефлексія. Дослідження та проговорювання умов свого існування — у житті взагалі, у професії зокрема — нагальна потреба, майже як вода та їжа, і саме на цьому побудований перформанс В'ячеслава і Аліни Бучок у постановці Олександра Андріяшкіна. Особливу увагу в цій роботі було приділено пошуку балансу між глибиною дослідження і доступністю форми; і це, звичайно, дуже різнило «СОС» із «Батаєм». Схожа ситуація, до речі, вже виникала на фестивалі: в перший день, коли розмова про архіважливе — у «Ласкаво просимо» і в «КримМІЙ» — велася у діаметрально різних інтонаціях. І ось знову глядач отримав нагоду спостерігати два полярних методи цих самих танцювально-психологічних досліджень. «СОС» — це легко, невимушено, у напівтемряві, без піджаків і суконь. На сцені двоє (В'ячеслав и Аліна Бучок). Звичайні люди. Він і Вона. Вона в «звичайному костюмі» (так на ньому і написано, між іншим). Він — у боді.
На відміну від більшості пластичних вистав «СОС» — дуже багатослівна. Це теж певний експеримент — засвоїти нове медіа, залишаючись усередині свого. «СОС» ніби продовжує ініційований Олександром Андріяшкіним цикл «Діалоги без танцю». Але якщо вже ми почали філософувати, то чи не є танець самим життям? І, у такому випадку, як правильно його танцювати?..
Обидва потонули в концептах і штампах. Обидва спілкуються діалогами з фільмів і романів, звертаючись один до одного різними іменами. Обидва не розуміють, чи правильний їх танець. І якщо ні — де правильний. Раз за разом повертаються до Вагнера (або — до його музики): він стає для них камертоном, відправною точкою, з якої починається «розбір» кожної наступної теми: стосунки, мистецтво, думки про високе або низинні бажання. Шлють, один одному і в зал, заготовлені спекулятивні сигнали. «А показати тобі справжню спекуляцію?» То яка з них — справжня?..
Чи не є все це дійство однією великою спекуляцією? Є. Виконавці, власне, цього й не приховували. Навіть у якийсь момент запропонували глядачеві, замість дешевої спекуляції, просто поспати: справді, навіщо ґвалтувати собі мозок цим сучасним мистецтвом?
Вистава стала меседжем двох танцівників глядачеві про найефективніші методи впливу — спекуляції: у стосунках, у суспільстві, у мистецтві. Хіба мало? Кожен знайшов у виставі ту, яка більше «до душі».
«Повідомлення відправлено».

Підіб'ємо ПІДСУМКИ?
Фестиваль не лише збагатив програму київських мистецьких вечорів, а й блискуче виконав свою просвітницьку функцію. Протягом трьох днів він відкривав малоосвіченому в цій галузі київському глядачеві імена та техніки. А комусь — сучасний танець взагалі: давайте, нарешті, визнаємо, немає в нас поки що культури стосунків із сучасним мистецтвом, хореографічним та перформативним — зокрема. Ось вам танцівники різних шкіл, фактур і національностей, ось різнобарвна палітра тем, ось музика від техно до Штрауса. І тиша. Ви хоч уявляєте, яке це все гарне, як нам пощастило?
Той, хто за родом діяльності (або з інших причин) далекий від сучасного танцю, проте цікавиться культурою взагалі, напевно часом питає себе: «що таке — цей сучасний танець?» або «де його подивитися?». Так от: саме в рамках таких проектів! Кращої добірки вам точно не знайти. Як і кращої відповіді на наведені вище питання.
Втім, наповненість залів залишала бажати кращого. Можна послатися на те, що фестиваль проходив уперше, але... він — не єдина ініціатива невгамовних хореографів, отже про нього не можна було просто так не почути: відмовку не зараховано. Можна грішити на слабку рекламну кампанію, але й це виявляється неправдою. А можна просто підняти себе з дивану та понести до театру (не важливо, андеграундного чи традиційного), і вже раз й назавжди серйозно підсісти на оце все сучасне перформативне/танцювальне. Що ж, у вас ще є шанс. До зустрічі — наступного року.

P. S. Насправді, невідомо, що буде з «Простором» у наступному році: адже ніколи не знаєш, що може трапитися з молодим фестивалем. «Свіжі» ініціативи, навіть найвдаліші, часом так і не знаходять продовження. Але геть песимізм! Раптом саме на якомусь ювілейному «Просторі» ми отак зберемося у ________ (вписати локацію) та скажемо: «Отакої! Сьогодні N-й фест! Чи пам'ятаєте як все починалося?». Міжнародні рамки до того часу розширяться, танець — вдосконалиться, глядач — «виросте»… і ще багато бонусів сучасного мистецтва. Але це — потім. А поки чекаємо наступного «Простору танцю».

фото: Станіслава Овчінніковаматеріал з сайту https://vomne.net/