en

en

Picture about the post

31 жовтня 2023 р. на сцені Arts Printing House у Вільнюсі, в рамках гастрольного туру проєкту "Говори тілом" відбувся показ вистав "Dance Macabre. Безсмертний танок" та "Сліди". 

Avatar
текст: Довіле Заведскайтефото: Джон Камінак

20.11.2023


Повітря, що пульсує: танець, Україна

Чим частіше ми бачимо вистави із вразливих географічних територій, тим більше здається, що для їхньої оцінки потрібен зовсім інший критичний підхід. Давно зрозуміло, що неможливо оцінювати твори мистецтва поза контекстом, але війна, вторгнення, геноцид утворюють окремий, специфічний ціннісний зсув: такі геополітичні ефекти створюють дуже своєрідне ставлення творців як до життя, так і до своєї землі. Зерно, квасоля, коси на сцені в мирний час у нашому краї не мають майже ніякої цінності, або мають дуже вузьке, рідко актуальне — землеробське, у кращому випадку — фольклорне — значення. Інакше йде справа з чорноземом і піском — обидва матеріали зустрічаються частіше, особливо в сучасних танцювальних виставах, і набагато більш відкриті для значень. Проте, подивившись виставу українця Богдана Поліщука «Dance Macabre. Безсмертний танок» із косою чи «Сліди» Тетяни Знамеровської із зерном, ти потрапляєш у зовсім інший час тіла: тут тіло відчуває спокій, якщо має землю, щоб її засіяти — тобто освоїти, зробити своєю; і тут живе тіло щодня виразно відчуває свою відмінність від мертвого, яке є його буденністю. Бути живим на своїй території — це молитва цього тіла.

Illustration


“Dance Macabre. Безсмертний танок” Богдана Поліщука дивитись нелегко, якщо прив’язатись до типової символіки коси, коли мирне знаряддя праці перетворюється на позолочений атрибут міфічної істоти. Це її вторинна, культурна функція — і в нашому, і в українському фольклорі люди метафорично сприймаються як злаки чи трави, а коса — як антропоморфний символ, що їх зрізає, косить [1]. Таке асоціювання коси з простором духовної культури позбавляє виставу простору для її вільнішого переживання — танець із косою-смертю, хоч і дуже важливий та актуальний для творців вистави, видається надто прямим на політично нейтральній географічній території.

Illustration


Мені стало цікаво тоді, коли я відмовилась розглядати косу як кіготь смерті та вирішила спостерігати за її властивостями як нейтрального об’єкта. Тоді форма самої коси стала виглядати неймовірно місткою — я побачила у ній і образ високого птаха, і вираження чоловічої енергії, і ту мирну ніжність, яка виникає, коли косу кладуть в обійми двох жінок, і холодне безмовне тіло, яке є, мабуть, єдиним з тіл, що його можна обіймати нескінченно. Тоді й народилася цікавість до того, як можуть взаємодіяти тіла танцівниці і коси, яку напругу викликає наближення леза до найвразливіших частин тіла танцівниці, скільки небезпеки та загрози можна побачити в косі, а скільки грайливості, простоти, забезпеченого мирного буття у щоденній роботі.

Illustration


Поки танцівниця Олександра Магера досліджує близькість коси, авторка музичного наративу Варвара Турта створює зв’язок з іншим об’єктом вистави — колісною лірою. Ліра тут реагує на рух танцівниці, а часом і заохочує його. Здається, що і коса, і ліра — повноцінні творці цієї реальності, й обидві дихають. Не можна не помітити, що інструменти стають для жінок символічною зброєю — чимось, за чим можна сховатися, чим можна поцілити, чим можна закритися. Символіка червоної квасолі в літературі пов’язана як зі смертю, так і з протилежністю смерті — станом пологів, плодючості, вагітності. У цій виставі квасоля — це кров, яка з’єднує тіла двох жінок, земля і врожай, який уже нікому не їсти.

Illustration


«Сліди» Тетяни Знамеровської своєю атмосферою нагадали мені польсько-українську виставу «Every Minute Motherland» (Компанія Мачея Кузьмінського), показану на фестивалі New Baltic Dance: обидві ці роботи — професійні твори сучасного танцю, які детально і докладно розповідають про природу чутливого тіла, травмованого війною — як на мене, абсолютно дивовижні (простішого слова я не знайшла). Танець Тетяни Знамеровської та Катерини Погорєлової — жвавий, енергійний, запаморочливий та приголомшливий. Зерно, борошно, вода, пальта тут впливають на тіло і деформують його рух: зерно перетворюється на болісний дощ, вода — на обмороження шкіри, борошно — на пил зруйнованих міст, пальта — на спогади про ті тіла, яких більше немає. А може — на притулки, укриття, тепло, дім. І водночас — тут ніщо нічого не означає: тільки коле ногу, засипається за комір, тече по волоссю. Хореографія Тетяни Знамеровської розкриває моторику тіла на тлі війни: в цьому тілі є тривога, гострота, сила, грубість, жорстокість як до інших, так і до себе. І водночас — турбота, підтримка, ніжність, піклування. І до себе, і до інших. Тільки інший має бути свій, з того ж боку фронту. І він має хоч на мить відчути смак безпеки.

Illustration


Один зі способів відновлювати безпеку тут, здається — відмірювати зерно. На початку вистави зерно, що вкриває весь периметр сцени, ніби створює ілюзію сакральної стіни: крокують повільно, сіють широко, жменями з мішка, в той же час не розуміючи, для кого (зрештою, чи є сенс щось сіяти?), тому що сівба — це створення майбутнього, заселення території, заснування. Але насправді це лише порожній ритуал, зміст якого забуто: ця дія ніби заспокоює тіла танцівників, більше нічого. Яке таке заснування, якого такого майбутнього. Яка така сівба — здебільшого розкидання, розсіювання, розвіювання.

Illustration


Після цього сцену прибирають — яке таке зерно — і підмітають, щоби не лишалося пилу. Наприкінці вистави зерно знову розноситься по сцені, множиться навсібіч — танцюристи так ним вихваляються, що із безмовного зерна виривається несамовите життя. Але ні, це не тріумф життя: швидше відчуття, що більше нема чого втрачати, бо все втрачено.

Illustration


Я не можу відвести очей від цього танцю: такі промовисті, такі точні, такі місткі рухи, жести, повороти, відчуття цих тіл. Ці тіла не тільки рухаються — вони рухають самі себе, повертають руками голову, груди, ноги, ніби змушують їх рухатися, ніби знущаються. Ці танцівниці настільки внутрішньо сильні, що від них аж повітря пульсує: я б назвала їх українськими Цирцеями, які готують бойове зілля. Так виглядає стовідсотковий внутрішній заряд, який походить від оточуючої дійсності: коли ти йдеш на сцену не тому, що туди веде мистецтво, а тому, що туди веде реальність.

Illustration


Я вже звикла до того, що в українських виставах часто є живий спів. Кожного разу, дивлячись вистави українців, я відчуваю повернення до основних цінностей і глибинних сутностей, які пов’язують людей: земля, пісня, ігри, танці, знаряддя праці, темрява, світло, обійми, очі. І, звичайно, тіла прості, без технологічних надбудов, без броні, без модифікації, без ШІ. Все чисте і голе, вразливе і тендітне, сміливе і могутнє. У цих творах завжди, мов пара заячих вух, стирчить справжній біль справжньої людини. І ми все ще вчимося це приймати.

[1] Біруте Ясюнайте. Святе та профанне у фразеології та народній культурі. «Відьмина мітла»: Знаряддя та інструменти.
Організатор вечорів українського танцю: «Платформа сучасного танцю» (Україна), що реалізує проєкт «Говори тілом».Проєкт підтримано: Українським культурним фондом і Trust for Mutual Understanding.
Оригінальна стаття (литовською мовою) була опублікована на сайті Центру інформації танцю Литви.

Made with