ОПИС:

Я прокинулась від сонячного тепла, але навкруги так темно.

Наосліп. Все роблю наосліп. І ось рука знаходить вихід. Десь там ота маленька серцевина. Гарячим подихом дає про себе знати. Чим більше я піднімаюся догори, тим більше теплоти і світла. Кожною частинкою тіла через холод і темноту прориваюсь догори. Я народжуюсь. Народжуюсь із чорнозему.

Оголене тіло обсіли птахи.

Вони чекали цієї весни, цього народження. Їх пірʼя — то не одяг, то турбота. І це мій птах, і мій чорнозем, і це все навкруги моє.

Навкруги неосяжний степ, мій довгий шлях. Мої страждання, мої любові, моє переродження. І я іду шукати дім.

Те невідоме заворожує. Всепоглинаюча сила небес веде мене за горизонт. Так приємно ногам торкатися чорнозему. Чорна земля, чорна лише за кольором. Кожна піщинка, кожна грудка — відображення моєї душі. Мить захопила мій подих. Дихання наче спинилось, і поки я заплющила очі, сонце сховалось від мене. Холод, темрява, страх. Мої ноги заплутались, втомлена від шляху, я падаю, з очей капає вода. І тепер не я керую, а мною керує темрява. Це все?

Я прокидаюсь від сонячного світла. Ні, навкруги не темно. Сміюся, відчуття прекрасне і незабутнє. Починаю будувати плани, торкатися руками того, чого не торкалася, колихати білу хмару, поплескати тій хмарі за тінь і за дощ. Обійняти дерева за те що вони такі зелені. Замріяно йдучи, натрапляю на стіну. Торкаюся її — така тверда……..

З неї палець за пальцем повзуть до мене інші руки. Що це за руки, можливо є інші, народжені водою чи сонцем? Чи? Але чому вони не дають мені пройти?

Чи застерігають, щоби я змінила напрямок, чи хочуть заплутати? Мій наступний крок невідомий. Маю тривожне відчуття.

Страх невідомого змусив повернути в інший бік. Геть від стіни.

Тоді ще я знала, наскільки довга та стіна. Безліч питань, в голові рій думок. Не можу спати, не можу їсти, стає холодно. Падаю з ніг. Я зламалася. Там двері, падаю і заплющую очі, знаходжусь там, куди ведуть думки.

Відкривши очі, що я бачу — цілий світ. А йти нема куди.

В холодному, сірому сараї знаходжу лопату, тепер вже не райські птахи над моєю головою, а ворони крячуть. Я розумію, про що вони.

Повертаюсь туди, звідки почався мій шлях. Самотужки народжений, самотужки закопаний. Лиш ворон день у день буде крехтіти над моїм чолом. І хто я, нащо зʼявилась на світ, якщо повертаюсь туди, де почала. Народжена з чорнозему і похована в ньому ж. Від початку і до самого кінця.