Мультидосвідність вистави “Як то сталось, що все склалось?”

Тетяна Тізенберг — хореографка, режисерка, перформерка й викладачка із Запоріжжя, де вона 2007-го року заснувала студію сучасного танцю TTwice та з 2012 року співпрацювала з театром Vie. Потому Тетяна жила й працювала в Києві, де викладала і була виконавчою директоркою школи сучасного танцю Totem. 2023-го Тетяна повернулася до Запоріжжя, щоби очолити Театр Танцю культурно-мистецької платформи Дім Актора. Одна з вистав Тетяни, “Як то сталось, що все склалось?”, щойно відзначила рік в репертуарі. “Як то сталось…” — вистава-конструктор, складена з десяти автономних фрагментів, розподілених у окремих кімнатах, які протягом вистави двічі трансформуються у спільний простір. Глядачі рухаються між кімнатами відповідно до одного з 64-х путівників з унікальними маршрутами. У паузах між кімнатами кожен заповнює свій опитувальник, у якому ділиться спостереженнями й думками. Потім глядач отримує образ “своєї” вистави, згенерований ШІ на підставі зафіксованих вражень. “Як то сталось…” пориває з традиційним глядацьким досвідом, в якому той знає наперед певний наратив, і повністю віддає можливість глядачу створити власну оповідь через мультисенсорну взаємодію з виставою.

Валерія:Розкажи, будь ласка, про історію створення та структуру постановки.
Тетяна:
Створенню вистави передував складний — пов’язаний із роботою в муніципальному театрі — період в моєму житті. Я запитувала себе, що я дійсно хочу сказати як мисткиня, зараз, в конкретних умовах — що мене турбує. Концепт вистави повністю склався за добу: чого я хочу від танцівників, як буде організовано простір, за яким принципом я буду співпрацювати з композитором. Ми почали роботу з соло, соло були для мене найважливішими. Я хотіла поставити їх з конкретними людьми й мінімально впливати на те, що вони вміють і хочуть створити. Задачі визначала я, а матеріал пропонували самі танцівники. Кожен створював трихвилинне соло, структуроване темпом і фразами. Я дала виконавцям жорстку рамку, в якій вони створювали власні висловлювання. Фінал я формувала з частинок-фраз уже складених танцівниками соло — це був певний конструктор.

Також я створила структури переміщення, з окремими задачами: в якому напрямку, з якою швидкістю. Часом це біг — неспинний, дуже близько до глядача, який бачить не все, як у житті: щось ти схоплюєш, щось ні, в залежності від того, де ти знаходишся, наскільки та як ти готовий сприймати.

Валерія:Якщо вистава є досить солоцентричною, то яку роль відіграють вступ і фінал, де виконавці танцюють всі разом, і цей досвід є спільним для глядачів?
Тетяна:
Це єдина ритміка життя, яка нас всіх сполучає. Люди солоцентричні, вони мають своє “Я”, але вони все одно живуть у суспільстві — де “Я” знаходяться в постійних перетинах. У вступі я працювала з траєкторією та імпульсами — внутрішніми і зовнішніми —, реакціями на ці імпульси. Це наче єдиний потік життя, який починається в момент народження. Це вир життя, де кожен проходить свої випробування — переживає їх тілесно, почуттями, розумом. Це єднання в потоці багатьох різностей і проживань.Коли ж простір перетворюється на локальні сцени, ми поринаємо в світ самоідентифікації кожного танцівника і розглядаємо цей процес зблизька, впритул. Ми можемо побачити передумови виникнення двох спільних сцен — вступу й фіналу — в яких закладено стан танцю життя і смерті. В них є чіткий алгоритм “народження-смерть”, як даність для кожної людини. Але саме життя в проміжку між початком і кінцем в кожного має свої унікальні складові — особисті звершення, помилки, стосунки, рішення, глибину, об’єм.Спільні частини вистави — це взаємодія особистостей, де кожен, лишаючись собою, створює і впливає на спільне. Мої задачі для танцівників під час створення вистави стосувалися якостей руху. Хореографія тут не є оповідальною. Так, танець є мовою, але фрази, створені у виставі, не говорять про подієвий ряд.
Валерія:Чи був самий кінець — коли танцівники виходять з простору, всі спинами до дверей ,— імпровізованим?
Тетяна:
Фінал “Як то сталось…” завжди відкритий. У заключній частині, де танцівники біжать у колі — у стані прагнення до мети, у безперервному русі — раптом відбувається зупинка. Танцівники не мають задачі піти у конкретному порядку чи піти всім: хтось може просто залишитись у просторі. Є задача після цієї зупинки відчути, що ж відбулось, по-новому познайомитись з простором і людьми у ньому, й вирішити для себе, що ти хочеш, зробити так, як зараз відчуваєш. Я хочу спілкуватися з танцівниками як зі співтворцями: є деякі жорсткі структури, а є моменти свободи. Через цю відкритість, ми не знаємо, як закінчиться кожний конкретний показ. Насправді в усіх моїх виставах фінали відкриті.

Валерія:А чого ти як хореографка навпаки намагаєшся уникнути в роботі?
Тетяна:
Коли я працюю з професійними танцівниками, я намагаюсь уникати того, щоби ставати мотиватором руху. Я не хочу бути тою, хто спонукає. Бажання танцювати або існує, або ні — або я маю цей танець всередині себе, або ні. Ще я ніколи не кажу, що все знаю. Я навіть досі не знаю, що таке танець. І мені складно стверджувати, що я майстер-хореограф — як часом кажуть про майстрів певної школи чи техніки. Я часто експериментую. Звісно, я готуюсь до занять, я беру певні задачі, які мені потрібні в конкретній роботі, але намагаюсь заходити в зал щоразу “з чистого листа”, навіть якщо це тренінг у визначеній техніці. Таке постійне дослідження важливе, бо змінюється як моє тіло, так і навколишнє середовище, і важливо бути в цьому стані незнання, щоби створювати було цікаво. Нещодавно почула від Райнера Бера, танцівника компанії Піни Бауш, її фразу: “Я точно знаю, що має статися, але я ще не знаю як.”

Валерія:Крім Піни Бауш, до кого ти ще звертаєшся?
Тетяна:
Люблю повертатись до Мерса Каннінгема — не по техніку руху, а по його структурність, вона мені дуже імпонує. До прикладу, його книга “Зміни”, де описаний принцип випадковості — перед кожним виступом його танцівники знали, що вони не будуть танцювати те саме, адже схема руху щоразу перемальовувалась. Тобто танцівник готовий до змін — якщо вчора танцювали тулубом, то сьогодні ця лексика перекладається на ноги.

Валерія:
Звідки з’явився такий чіткий просторовий поділ “Як то сталось…”?

Тетяна:

Насправді, мій сценографічний задум був реалізований наполовину, тому що я придумала його круглим, а не прямокутним. Це мало бути коло, не сильно рівне — як мушля, і в ньому мали би бути кімнати, які б трохи різнились — вони мали бути закручені ніби по спіралі, в якій кожен займає свою ланку, і потім переміщується в центр. У цієї спіралі не було б такої жорсткої точки входу, як у прямокутника. Технологічно в наших умовах такий задум неможливо було реалізувати, і я пішла на компроміс. Якщо б на тій же сцені ми робили задуманий спіральний простір, було би вдвоє менше глядачів і танцівників.

У виставі багато що пов'язано з цифрою 8: вісім кімнат, вісім виконавців (проте, не кожна кімната призначена для танцівників), вісім разів по вісім глядачів. Локальні простори необхідні для того, щоби глядачі були ближчі до танцю або до тої дії, яка їм пропонується, щоби зустрічі були більш камерними і переживались більш інтимно. Для мене було важливо, щоб це не був натовп. Окрім “танцювальних” кімнат є ще кімната з текстом-проєкцією і кімната, де глядачі сидять в колі, дивлячись один на одного. Вистава пропонує залучати всі три типи сприйняття: кінестетичний, аудіальний, візуальний. 

Валерія:Яка була концепція музичного супроводу?
Тетяна:
Вона дуже фіксована, з чіткою структурою, вивіреною до секунди, де всі переходи визначені. Я вже казала, що цифра вісім — лейтмотив вистави, і у задачі композитору В’ячеславу Тодикі йшлося якраз про твір з восьми інструментів, на шістнадцять хвилин, із темпом 100-110 бітів на хвилину. Повністю цей трек грає у фіналі, а для локальних сцен і сцени вступу його деконструював саунд-дизайнер cendrura. Я розказала В’ячеславу про загальну ідею вистави, методи роботи з танцівниками, але музика писалася окремо від створення танцю, це був вислів саме композитора та саунд-дизайнера.

Через шість днів після нашого спілкування В’ячеслав видав готовий варіант, я його послухала і одразу затвердила. Тут мені важлива була співпраця нас як представників різних поколінь — він неймовірно досвідчений композитор, володіє купою інструментів, керує оркестром в Запорізькому театрі ім. Володимира Магара, і для нього такий експериментальний формат роботи над твором був чимось новим. Він навіть поділився зі мною, що чекав на таку можливість все життя.

Танцівники-співтворці: Алєся Воробйова, Ганна Гладун, Марія Діденко, Катерина Кас’яненко, Анна Коцюбинська, Денис Коцюбинський, Альона Міщенко, Фред СмердовКомпозитор: В’ячеслав Тодика
Саунд-дизайнер: #cendrura
Світлова партитура: Микита Вельможко, Владислав Воробей